Сяюче місто Архітектора Павловського

Катерина Шинкар, мистецтволюб

На Митній площі я вийшла з автобуса і пішла в старе місто, насолоджуючись ходою і видом на Глинянську браму. Повернула на Винниченка і опинилась на тінистій алеї, в якій скрегіт трамваїв і шум міста звучали приглушено, ніби через звуковий фільтр. Я почула цвірінькання і гавкання. На лавочці мило щебетала пара закоханих голубків. Попереду пані в легкому пуховику натягувала шворку, на кінці якої рвалося вперед щось дуже маленьке і дуже пухнасте, що я ідентифікувала як «шпіц». Дівчина в бежевому тренчі крокувала мені назустріч, не відриваючи очей від екрану телефона, на ходу намагаючись написати комусь повідомлення. Від пам’ятника Чорноволу, я  повернула ліворуч, перейшла дорогу і опинилася на вузькій вулиці Братів Рогатинців, яка плавно спускалася кудись, до «річки, якої немає». Я йшла по лівому тротуару повз високі австрійські будинки і сяючі вітрини ресторанів. Правий бік  вулиці разюче відрізнявся від лівого за архітектурою -  вузькі фасади будинків навпроти тхнули середньовіччям. Раптом у вікні першого поверху я помітила щось яскраве і пістряве - на підвіконні стояли будиночки і хатки розміром з котів, зроблені ніби з кольорової карамелі. Вечоріло і вікна були залиті барвистим сяйвом. Під одним із вікон я помітила низькі відчинені дверцята, що вели до темного і страшного підземелля. 

Я перейшла вулицю і одним оком зазирнула у пітьму.
«Мені туди!» - промайнула думка.

Моторошні масивні кам'яні сходинки вели в підземелля, в якому мерехтіли далекі вогники. Раптом знизу пролунав грубий чоловічий голос:

- Обережно з головою… 

«Це мені?» - я зробила крок на першу сходинку і дійсно мало не вдарилася об низьку стелю вузького проходу. Зігнувшись, як пелікан, я зробила кілька кроків вниз і опинилася в напівтемній катакомбі. Обережно випросталася  і роззирнулася.

Яскраві лампи у формі сяючих будиночків там і сям стояли на столах, підсвічуючи облуплені стіни кімнати, щільно завішані дивними картинами, малюнками і кресленнями. Я відчула специфічний підвальний запах пророслої картоплі. Найближче до мене стояв маленький синьо-червоний замок із прапорцем на вежі.

- Це простір пам'яті архітектора Павловського, - почувся голос за моєю спиною. - Ви чули про маєстро Павловського?

Це був огрядний чоловік із скуйовдженою сивою бородою, в окулярах, светрі молочного кольору і джинсах. 

- Ні, не чула…

Служитель культу маестро Павловського несподівано увімкнув ліхтарик на телефоні і спрямував промінь на стіну, вирвавши з темряви фото в рамі.

- Ось він - маестро Павловський… Бачите? Він сидить в меланхолійному стані, п'є каву і дивиться на припорошений снігом Львів. А поряд стоїть його маленький вітражний будиночок.  Маестро помер у квітні. Це його остання фотографія…

На фото я розгледіла чоловіка з аристократичним профілем. Він сидить за столом в якійсь кав'ярні.  Відвернута голова вкрита якоюсь челмою чи банданою. В руці він тримає філіжанку кави, і мені здалося ніби пальці в нього покручені спазмом. Крізь велике вікно на всю стіну видно ряд львівських будинків потойбік вулиці. Поряд на столі стоїть маленький сяючий будиночок, подібний на ті, які я бачила у львівському середмісті, але ніби вирваний з контексту вуличного ряду. 

- А це його остання лампа - будинок Пшонки…

Я озирнулася і подивилася туди, куди показував мій гід. Палац неймовірної краси постав перед моїм зором!

- Це будинок того Пшонки?

- Пшонка втік до московитів… будиночок залишився. Але зате він започаткував новий стиль в архітектурі - пшонкастайл. Сьогодні в Україні так називають французський необарокко. Хоча, ця лямпа швидше мрія Пшонки…

- А ви… знали майстра?   - запитала я.

- Я - Гарі, імпресаріо маестро Павловського. Це мій однокласник. Остап Павловський - львівський архітектор, який проектував стадіон Львів-Арена, УКУ (Український католицький університет), супермаркет Арсен… і багато об'єктів у Львові. А ці вітражні світильники - його хобі. Він робив їх на подарунки своїм друзям, родичам… І люди почали замовляти в нього ці лампи. Так виникло унікальне мистецтво - репліки будинків з вітражного скла. Сьогодні у Львові працює Студія Лямп Архітектора Павловського, в якій п’ять майстрів роблять вітражні лампи-будиночки за проєктами і унікальною технологією Маестро Павловського.  

- То це вітраж?

- Тут потрібно пояснити. Ви маєте десять хвилин?

- Та маю, в принципі…   - відповіла я, не розуміючи ще, що ця розмова затягнеться далеко не на 10 хвилин… 

- Так от…  існують дві основні  техніки вітражу. (Взагалі їх дуже багато, але щоб вас не заплутати розкажемо тільки про дві.) В класичному вітражі кольорові скельця з'єднуються за допомогою свинцевого «н»-подібного профілю. Такий вітраж може бути тільки вертикальним і плоским, або 2D. Ви бачили вітражі в церквах -  це дуже древня технологія. Класичний вітраж не є жорстким, як шиба - це «жива» конструкція. Якщо вітраж штовхнути - він може «поплисти», «дати живіт»… Тому у високих вікнах його потрібно додатково армувати для жорсткості… На початку ХХ століття американський художник Люс Комфорт Тіффані почав робити об'ємні вітражні абажури. Так з'явилися знамениті лампи Тіффані і технологія об'ємного вітражу, яку сьогодні називають техніка, або технологія  Тіффані. Сьогодні всі маленькі вітражні світильники називають “тіффані”. Хоча сам Тіффані запатентував лише технологію збірки абажурів на формі (куполі)…

Маестро Павловський робив свої вітражні будиночки без будь яких форм, куполів і макетів. Він будував їх як будівельник, від фундаменту до склепіння даху. Це і є технологія Павловського, яку він передав нашим  майстрам. Він також використовував різні фішки, як от уламки італійського кришталю у вікнах, або балькончики і карнизи із необгорнутого скла, вставленного перпендикулярно площині вітражу. Бачите, що такі скельця світяться яскравіше ніж інші. Це світлові мініколлайдери Маестро Павловського. Вони прискорюють світло, концентруючи фотони на торцях…

Розповідь про те, що Павловський створив прискорювачі світла звучала як верз, але я реально бачила, що кольорові скельця вставлені перпендикулярно вітражній площині світилися яскравіше… 

Тим часом імпресаріо Гарі продовжував свою дивну розповідь. Принаймні тепер я вже зрозуміла, чим технологія класичного вітражу відрізняється від Тіффані.

- Деякі люди вважають, що технологія Тіффані - це з'єднання скелець за допомогою обрамлення із мідної фолії, залуженної оловом. Тіффані використовув цю технологію, але запатентував її не він. Зараз всі маленькі вітражі робляться так: кожне скельце обгортається тонким мідним скотчем, який обхоплює скельце, залазить у щілинки скла. І коли ця мідна стрічка обпаюється оловом - утворюється жорстке обрамлення, яке дозволяє припаювати скельця одне до одного під кутом і створювати об'ємні вітражні вироби. До речі Тіффані ще при житті був визнаний великим нью-йоркцем. В знаменитому музеї Метрополітен його вітражам виділили величезне крило. Павловського у Львові всі вважали, м'яко кажучи, диваком… А тепер ми вже думаємо: напевно Павловський був таки генієм, бо він створив щось таке, чого раніше не було…

- А чому його вважали диваком? 

- Ну, щоб ви зрозуміли… Приїжджає замовник, старий клієнт, який вже замовляв в Остапа будиночки, і просить зробити оцей палац, який ми назвали будинок Пшонки. Він приїхав за півроку і дав завдаток. Розраховував цей клієнт на ціну 2-3 тисячі долярів і, знаючи непохапливу вдачу Маестро, просив його встигнути до 3-го жовтня, бо це був подарунок його клієнту на ювілей і вхідчини в цей палац. На все було майже п'ять місяців часу і Маестро вирішив поекспериментувати із гнутим склом. При цьому він ще й захворів якимось черговим ковідом. Але пару місяців він ходив до знайомого, в якого була професійна пічка і гнув там шматочки скла, щоб заокруглені елементи вийшли ось так красиво, як ви бачите. 

Майстру-вітражисту, який допомагав йому з тим будиночком, Остап поступово видавав шматки креслення і гнуті скельця, і майстер за місяць до кінцевої дати звів стіни будинку. Залишилося зробити дах. Коли майстер нарізав скло на дах і почав його паяти, виявилося, що Маестро помилився в розрахунках, або майстер в процесі роботи змінив розміри будиночка… одним словом - дах не зійшовся. Якби цей дах збирався на макеті за технологією Тіффані, то помилку можна було б легко виправити, але для маестро архітектора було принизливо робити макети. Павловський робив креслення,  наперед прораховуючи форму і розміри кожного скельця. Тому, коли все скло вже було нарізане, невелика похибка призвела до того, що склепіння  даху не зійшлося і весь нарізаний дах довелося викинути. Маестро звинуватив у цьому вітражиста, вітражист сказав: заберіть то від мене, я то робити не буду, робіть самі… І Павловський взявся то доробляти сам. Третього жовтня не було ні будиночка, ні Маестро Павловського. Коли Остапа через кілька днів таки знайшли в одній із кнайп на вулиці Чупринки, він запитав: 

- Слухайте, ви що ідіоти? Чого ви привʼязалися до того третього жовтня? Ну подаруєте пізніше на місяць, зате буде шедевр! 

- Ні Остапе, це ви ідіот, якщо не розумієте, що подарунок потрібен третього жовтня, а четвертого він вже не потрібен!

- Ці прості люди рідко мали справи із геніями, тому поведінку маестро Павловського називали свинською… Зараз я вже розумію, що він просто жив категоріями вічності. Він не робив халтури і не творив заради грошей. Більшість його шедеврів він віддав людям практично задарма, часто не окупивши навіть вартість матеріалів… Тому Студія Лямп Маестро Павловського, яку ми з Остапом заснували, банкротувала кілька разів. Можна сказати, вона перебувала в перманентному банкротстві. Палац Пшонки, який потрібно було завершити третього жовтня, ми закінчили в липні наступного року вже після смерті Остапа. А оскільки ніхто з майстрів не хотів братися за цю роботу, то мені довелося замовити в іншого майстра картонний макет даху і потім вже зібрати його на цій формі у склі за технологією Тіффані.

 Коли я назвав замовнику суму у скільки нам обійшовся цей будиночок, він сказав: поверніть гроші, мені вже не актуально. Тепер я не знаю, скільки може коштувати цей останній будиночок Павловського. Оригінальні лампи Тіффані сьогодні продають на аукціоні Сотбіс по 1,5 мільйони доларів. Ця лямпа може коштувати через сто років не менше…

Я слухала розповідь Гарі і перед моїми очима відкривався невідомий мені і заворожуючий світ вітражних ламп. Як майбутній мистецтвознавець я відчувала себе золотошукачем, що першим натрапив на золоту жилу. 

- Ви помітили, що на вітражні будиночки можна дивитися нескінченно - вони не набридають. Це своєрідна світлотерапія, - захоплено розповідав Гарі все, що він тільки знав і все, що міг знайти серед притрушених пилом історій у закутку своєї памʼяті, щасливий, що нарешті знайшов вуха на, які можна насісти, - як я вже згадував, будиночки Павловського унікальні, бо технологія цих ламп тримається на головних підвалинах архітектури. 

- Що ви маєте на увазі?  

- Підвалини архітектури? Розумієте, Остап Павловський в першу чергу є архітектором тож, будуючи свої «лямпи», він сповідував три принципи, визначених самим Вітрувієм, легендарним римським архітектором: утилітарність (корисність), міцність та краса. Якщо конструкція міцна, але не красива, то це не архітектура. Якщо вона красива, але не надійна, то це не архітертура, вона розвалиться і вб'є людей. (До речі слово «архітектор» з грецької перекладається як «будівельник».) Що стосується архітектурних вітражних ламп, то не можна забувати, що це настільний світильник, а отже його будуть переставляти, тож Павловський продумував конструкцію будиночка так, щоб його було зручно брати і переносити однією рукою. Якщо споруда, чи якась її частина не утилітарна - тоді навіщо вона потрібна. Балкончики в лампах-будиночках маестро Павловського призначені для зберігання біжутерії. Що стосується краси, то це не тільки підбір кольорів вітражного скла. Але й форма самих будиночків, які ніби щойно зійшли з львівських вулиць - несподівані прибудови, вежі, дворики, контрфорси, аркбутани, комини-димоходи, водостічні рури, тераси і лоджії, карнизи, фронтони, сандрики і еркери - всі ці елементи роблять будиночки Павловського живими створіннями. Не даремно він зображав Львів у вигляді веселої юрби будиночків з ніжками і вусами, які кудись шпацерують обійнявшись і затягуючи батярську пісеньку. До речі Маестро Павловський міг по пам'яті намалювати будь-яку будівлю Львова…

- А як виникла взагалі ідея створення ламп Павловського? Це його хобі ще з університету? - запитала я, сподіваючись отримати відповідь на головне питання вечора.

- Ні… Насправді Остап Павловський-Лісогорський (його повне імʼя) після виходу з університету будував кар’єру чисто архітектора, і до його брендових світильників було ще далеко. Наприклад один з його проєктів, як архітектора був супермаркет “Арсен”. Але у Павловського були значно грандіозніші плани щодо супермаркету ніж у його замовника. Доходило до того, що замовник жалівся на завелику вартість проєкту:

“Остапе, ти зробив вхід дорожчим за весь магазин! 

Давай спрощуй”.

- Павловський мені казав:

“Я проєктував “Арсе-е-е-е-е-н”!!!! А ти з мене зробив лампочника ! Я що тобі сувенірщик?!”

- Він вважав виготовлення вітражних лямп за гроші заняттям принизливим для архітектора. Він робив їх друзям на подарунки, але це було хобі. 

Мене дещо здивувало, що комусь може бути принизливо заробляти, роблячи таку красу. Як на мене, це б так якби хтось з художників ренесансу віддавав би свої роботи задарма. 

- Знаєш, Остап був дуже красивим чоловіком. Я б навіть сказав: “перший красень Львова”, і всі львів'янки за ним бігали. Але, не зважаючи на це (а може й через це), від нього пішла дружина, а сам Остап почав зустрічатися з дівчиною яка була вітражисткою. Поступово він вивчив її ремесло і саме тоді у  Павловського зʼявилася ідея: якщо архітектурний макет можна зробити з картону, то чому б його не зробити з вітражного скла? Повинно вийти цікаво. Остап почав проектувати і робити разом із подругою свої перші казкові будиночки фей. Тоді ж виникла ідея зробити перформанс -  сяюче містечко із багатьох вітражних будиночків. 

 - Чому будиночки саме феї? Це Павловський їх так назвав?

- Ні, це я їх так назвав, вже після смерті Павловського. Чому саме так… Вони були першим спробами відтворення архітектури у вітражі, чесно кажучи самої архітектури там було небагато, в реальному житті таких будівель не зустрінеш, хіба що в кінематографічних декораціях якогось фентезі. Стіни цих будиночків не мали чітких пропорцій і були вкриті різними візерунками, наприклад у вигляді мушлі равлика. Та й вікна були дивні, все що натякало на їх присутність - це блакитні скельця дивної форми які ніби поплили.

Пізніше Гарі показав мені усі будиночкі, які тільки були у доступі і ті які стояли у підвальному приміщенні, і ті, яких було видно з вікон першого поверху. Щодо будиночків феї, вони дійсно були гарні, але по ним було видно, що це лише перші кроки маестро в пошуках своєї техніки. Цікаво, коли Павловський робив свої перші лампи, чи міг би він подумати, що хтось напише статтю про його хобі.

- То ви як друг майстра, зобачивши потенціал діла, одразу запропонували створити студію?

- На той момент студії ще не існувало, але я щороку замовляв невеликі партії (25-30) будиночків на новорічні подарунки для віп-клієнтів видавництва, де на той момент я працював. Коли вже в середині нульових Павловський розійшовся зі своєю дівчиною, ці замовлення припинилися. Остап працює архітектором у великому львівському архітектурно-проектному підприємстві, де бере участь у проектуванні відомих Львівських будівель, зокрема УКУ. 

- Як я розумію має бути продовження історії. Правильно?

- Так, ви праві, інакше ми б тут не стояли і не розмовляли… Тож… Одного дня Остапа знайшли на вулиці ледь живого із проламаною головою. Друзі починають збирати гроші на операцію. Що сталося і хто це зробив досі невідомо. Далі був тяжкий шлях відновлення, але цей удар не минув безслідно. Головні болі. Хтось казав, що це була помста за дівчину, з якою Остап ніби зустрічався, а її хлопцю чи чоловікові це не подобалося… Але нічого конкретного встановити не вдалося. 

- Який жах! - голосно сказала я, намагаючись укласти в своїй голові той факт, що зараз чую переказ життя справжньої людини, а не читаю якийсь роман, 

- Як він міг після цього так легко оправитися?

- А я і не казав, що він легко чи швидко одужав. Після операції Остап Павловський дуже довго відходив від травми,  працював вдома, звідки майже не виходив. За словами друзів, був як у тумані. Я знову починаю замовляти в Остапа будиночки. Новим етапом в творчості Маестро стала лампа-репліка будинку Альфа Банку на площі Ринок 26. Який Остап зробив сам на моє замовлення. Я сподівався продати цей будиночок власнику банку Михайлу Фрідману, організатору джазового фестивалю у Львові. Це вже був практично точний архітектурний макет будинку. Але Альфа Банк не зацікавився і лампа пізніше кудись зникла зі студії… Остап її комусь продав у скрутний час за тарілку пельменів, моє припущення.

- То як же робота могла продовжуватися? Звучить якось не дуже.

- Чому? У будь чого є свої злети та падіння. Це був новий етап у житті ламп Павловського. Ескізи стали складнішими і вишуканішими. Остап почав створювати свої архітектурні шедеври. Як наприклад таверна Брюгге. 

Ця робота - алегорична львівська вілла в стилі неоготики. Маестро Павловському настільки добре вдалося відтворити львівський дух, що багато львів'ян, що заходять в галерею студії Павловського, казали, що впізнали віллу. Хтось її бачив на вулиці Чупринки, інші на Коновальця, а треті взагалі на вулиці  Івана Франка. Хоча сам Павловський не признавався чим він надихався. Він назвав її просто: Таверна Брюгге.

- Так коли зʼявилася студія? - ніяк не могла дочекатися я, вже пробігала думка, ніби студія зʼявилася вчора, і до цієї частини історії ще години і години часу.

- Під час однієї із зустріч з Остапом. В мене давно закрадалася ідея про створення студії. Тож я нарешті запропонував зробити крок в його карʼєрі:

“Ося, давай зробимо студію”.

- А чому саме “Лампи Павловського”?

- Ми з Остапом довго думали, як назвати студію і її продукцію. Були різні пропозиції: лампи-будиночки, вітражні хатки… . Але вирішили таки назвати “лампи Павловського” - ця назва добре пояснює, що саме ми робимо, але прізвище маестро вказує на унікальність і брендовість. Коли з назвою розібралися то треба приступати до наступних кроків. Тоді Павловський домовляється зі своєю знайомою вітражисткою Олею, яка в свої 30 вже півжиття робила вітражі. Майстерню Павловський організовує в себе вдома у одній із двох кімнат у маленькій квартири. І взяв у команду також ще одну Олю, до якої мав симпатію, у підмайстрині. 

- Оля мене вчить вітражу, - казав Павловський, підкреслюючи високу кваліфікацію своєї майстрині, - а я вже вчу другу Олю. Ось така в нас система - колообіг Оль, або Олеобіг.

“Ося, давай зробимо студію”.

- А чому саме “Лампи Павловського”?

- Ми з Остапом довго думали, як назвати студію і її продукцію. Були різні пропозиції: лампи-будиночки, вітражні хатки… . Але вирішили таки назвати “лампи Павловського” - ця назва добре пояснює, що саме ми робимо, але прізвище маестро вказує на унікальність і брендовість. Коли з назвою розібралися то треба приступати до наступних кроків. Тоді Павловський домовляється зі своєю знайомою вітражисткою Олею, яка в свої 30 вже півжиття робила вітражі. Майстерню Павловський організовує в себе вдома у одній із двох кімнат у маленькій квартири. І взяв у команду також ще одну Олю, до якої мав симпатію, у підмайстрині. 

- Оля мене вчить вітражу, - казав Павловський, підкреслюючи високу кваліфікацію своєї майстрині, - а я вже вчу другу Олю. Ось така в нас система - колообіг Оль, або Олеобіг.

- То в цей момент ви стали менеджером Павловського?

- Імпресаріо, - виправив мене Гарі, - Так, вже офіційно. Після створення студії я з Павловським мав домовленість, що Остап не буде приймати замовлення сам, але буде направляти клієнтів на мене, а я вже буде домовлятися про ціну та ін. Я вважаю, що майстрові тяжко назвати реальну ціну, бо він переживає втратити замовлення і часто занижує ціну. Павловський продавав лампи занадто дешево. Тож ми почали сувмісну співпрацю. Я приймав замовлення. А Павловський їх виконував. Так ми і працювали, - із завершальним тоном промовив Гарі, - отака от історія… Може бажаєте чаю чи кави?

- Чаю, будь ласка… - невпевнено сказала я, різко повернувшись в реальність, в сирий підвал з тьмяним вогниками ламп-будиночків, про які з невпинною цікавістю слухала напевно вже з годину або навіть дві. Все ще в сум’ятті через таку різку і неочікувану пропозицію чаю, але я не те щоб збиралася змиритися з таким швидким кінцем такої захопливої історії.

- Ви полюбляєте чорний чи зелений?

- Чорний… без цукру, будь ласка, - відповіла я поки мандрувала очима по стінах маленького темного приміщення, намагаючись знайти щось, хоч щось, якось зачіпку, щоб дізнатися більше про такого цікавого та неоднозначного архітектора, що забавлявся з вітражними макетами.

Гарі пішов в дальній кут кімнати, який ніби поглинав у себе світло. Мій співрозмовник включив електронний чайник, щоб заварити мені той проклятий чай. Прошмигнувши оком трохи вліво, я дивилася на плакат, який скоріш за все намалювали діти під час повітряної  тривоги, знаходимося у підвалі як ніяк, чим тобі не бомбосховище, під ним на столі стояв гарнющий бірюзовий будиночок, який на фейсбуці бренду “Лампи Павловського” ізящно назвали - “Місячне сяйво”. Поряд з ним стояла така сама лампа тільки іншої кольорової гами. Ще лівіше на дотичній стіні був портрет на склі, удивившись в нього, наскільки дозволяло притуплене світло, я розгледіла гострі риси обличчя. “Автопортрет” - впізнала я Павловського у синіх рисках на склі. Знизу на поличці стояла копія храму з маленького грецького містечка, яка якимось неймовірним чином окутує тебе цією легкою безтурботністю і затишком, як же гарно виглядає шарове накладння в апсиді, що на диво без будь якого додавання олова, здається це єдина лампа з такою технікою, а якщо заглянути у вхід то ви побачите грецьке море. Чи не диво? Нижче стояли маленькі скромні хатинки для більш масового продажу. І звичайно моя улюблена яскрава неоготична Таверна Брюгге. Нічого з собою не можу зробити, це було неможливо не закохатися у ці башти. Зробивши оберт майже на 360 градусів мій погляд уперся у палац Пшонки. “Зачіпка знайдена!” - з дещо бешкетною гордістю промайнула думка в голові.

- Ваш чай, - Гарі подав мені чашку, абсолютно не здогадуючись, що його зараз нетерпляче чекає питання, яке потребує розлогої відповіді.

- Ви, здається, згадували, що студія була у перманентному стані банкрутства. Чи не так?

- Так, казав. Бажаєте почути історію нашого першого банкрутства?

- Авжеж! - занадто радісно сказала я, пізно розуміючи, що це не сама підходяща реакція, - Перепрошую.

- Нічого, - зі смішком відповів Гарі,- Тож, історія нашого першого банкрутства… Кгехем… Представник в Україні німецької компанії, яка виробляє елеватори знайшов контакти Павловського, і Остап пообіцяв зробити йому репліку першого офісу компанії - саксонського будинку - на ювілейний подарунок власнику.

- Остап швидко назвав ціну - 120 євро. Коли я дізнався про замовлення, сказати, що я був ошелешений - нічого не сказати. “Ну а чого так багато, можна було і за 20 гривень віддати, ми ж тут благодійністю займаємося” - думав я. Скільки б я не просив Остапа, щоб він дав контакти замовника, для того щоб ще раз обговорити ціну, Павловський категорично відмовлявся: 

- Ти не розумієш, це дуже перспективний клієнт, який зробить нам рекламу, і ще… я хочу зробити цей проект, бо мені треба випробувати одну ідею - далі слідували слова, щось по типу: “Це буде реклама на весь світ! Воно того варте! Навіть якщо студія зазнає збитків”.

- Після цього я відмовився давати гроші на матеріали, бо не збираюся працювати у збиток, тож маестро Павловський працює за власний кошт чи в борг. Обстановка в майстерні стає напруженою: Остап нікого не впускає у майстерню, бо йому потрібно сфокусуватися на його роботі. Олі пішли і вже не повернулися. Все дійшло до того, що у Павловського закінчилися гроші, бо він завжди використовував лише найдорожчі матеріали, тож архітектор вже навіть нічого не їсть, всі кошти витрачає на матеріали, і навіть в такому випадку він не може закінчити проєкт, а дедлайни вже горять. Після того як закінчуються останні гроші він звертається до мене, щоб позичити трохи. Я розумів всю проблематичність ситуації, тож наполягав, щоб Павловський надав мені контакти замовника. Зрештою Остап здався та дав номер телефону клієнта. Я робив все що було в моїх силах, щоб домовитися із замовником, пропонував повернути тому завдаток та навіть доплатити за незручності, та дарма всі мої стараннями, співрозмовник образився і вимагав лампу. Лампа була завершена за три місяці і замовник доплатив Остапу ще 50 євро. Остап не знав про розмову з замовником і був розчулений його «щедрістю».

- От хороша людина - заплатив мені на 50 євро більше!

- Остапе, але ти працював три місяці і потратив тільки на їжу більше в три рази.  Ти повністю розвалив студію, в нас нема кому працювати. Ми банкрути!

- Так, це моя вина, я не розрахував… Я розриваю наше партнерство, бо я не можу гарантувати… 

- Тож розуміючи всю пагубність цієї ситуації, я звільнив Остапа зі студії. В результаті “Студія ламп Павловського” залишилася без Павловського. Маестро став самостійним підприємцем, а я, отримуючи запроси від клієнтів, вже робив замовлення у Павловського. 

Ми ще довго розмовляли з Гарі. Він мені розповів багато історій із життя Павловського, їх спільної дружби та просто цікаві історії, які пов’язані з простором памʼяті маестро. Згадуючи всі ці історії, Гарі ніби заново їх переживав і підкінець цього душевного вечора дуже розчулився. 

- Так, Павловський встигнув багато чого зробити, але весною 2023 року геній, архітектор, майстер вітражу, Маестро Павловський помер від опухолі головного мозку, - з гіркотою у голосі мовив мій співрозмовник, - але як би багато він не зробив, це всеодно замало. Все ж таки смерть його забрала занадто рано…

- Це неймовірно сумно! - невірячи такому трагічному кінцю сказала я, - Звідки ж взялася ця пухлина? І так не сподівано. Може у нього були якісь інші проблеми з фізичним чи ментальним здоровʼям? Має же цей недуг мати якесь коріння?

- Знаєш, наприкінці життя Остап Павловський дуже тяжко переживав вину через самогубство своєї матері, хоч і померла вона дуже давно, коли він був ще юнаком, який вчився в школі у 9-10 класі. Історія досить трагічна: ще в Радянському Союзі, коли мати працювала бухгалтером, її хотіли підставити співробітники. Жінка дуже переймалася через це. Тож одного вечора мати Павловського просила сина залишитися і побалакати з нею, а той, будучи молодим хлопцем, та скоріш за все, не розуміючи ситуації, не звернув уваги і побіг гуляти з дівчиною, коли Остап повернувся додому її вже не було. Можливо ця трагедія також повпливала на швидкий ухід маестро Павловського.

- Є вірогідність… - тихо відповіла я. 

- Та не дивлячись на це все, багато його друзів та знайомих з посмішкою згадують про Остапа. Я сам часто згадую наші шкільні роки, ті час, коли я був просто Ігор, а Павловський просто Ося. Остап  ще в дитинстві був неймовірно творчою особистістю. Ми часто збиралися навколо Павловського, знаючи, які неймовірні світи він створював на сторінках зошитів, із закликами:

“Ося, малюй!”